Прийнято вважати, що слово "героїзм" застосовне в основному до чоловіків. Чоловіки завжди були і залишаються захисниками. Вони воювали, захищали, рятували.  Але ж є в історії жінки, героїзм яких не поступається за своєю значимістю героїзму і самовідданості чоловіків. Особливо яскраво жінки проявили себе, як герої, під час війни і післявоєнні часи. Ці самовіддані матері і дружини воювали на фронтах Великою Вітчизняною, працювали на заводах і фабриках, віддаючи все фронту, відновлювали народне господарство і зруйновані міста, давали країні вугілля і гасили пожежі. У той час на їх тендітні плечі лягав весь тягар післявоєнної дійсності. І жінки з честю впоралися зі всіма труднощами тих років, завжди залишаючись на передовій життєвій позиції.  У післявоєнні роки в пожежній охороні жінки працювали нарівні з чоловіками. Вони також виїжджали на пожежі, і також йшли в саме пекло вогненної стихії. 

У СДПЧ-1 м. Луганська пам'ятають і шанують своїх ветеранів - така традиція частини. Багато чудових людей працювало тут. Багато цікавих і героїчних сторінок вписала в свою історію 1-а Самостійна Державна Пожежна Частина м. Луганська.

У далекому 1967 року в СДПЧ-1 стався випадок, який гідний не лише уваги, але і зможе послужити прикладом героїзму для молодого покоління пожежників. Тоді співробітниця частини, виїхавши з одним лише водієм на пожежу, самостійно загасила будинок, що горів.

Ця історія дуже зацікавила нас, і ми вирішили дізнатися про неї, як мовиться, з перших вуст. Надія Миколаївна Бедряга 35 років пропрацювала в Пожежній охороні Луганська. Пройшла свій трудовий шлях від прожекториста машини зв'язку в СДПЧ-1 до старшого диспетчера ЦППЗ. Саме вона та жінка, яка не побоялася самостійно вступити в сутичку з вогнем, і перша в Луганську жінка, що отримала за свій подвиг нагородний знак "Відмінний пожежник". Ми домовилися з Надією Миколаївною про зустріч.

На порозі нас зустріла добра гостинна господарка. Привітно запросила увійти. Спочатку Надія Миколаївна дуже хвилювалася, але як тільки бесіда торкнулася її професійної діяльності, вона відразу стала сміливіша, і в очах з'явився веселий вогник.

Н.Н.Бедряга прийшла в пожежну охорону в 1958 році. Вона була зарахована в 1-у пожежну частину прожектористом на машину зв'язку. В обов'язки прожекториста входило забезпечення місця гасіння пожежі освітленням і зв'язком. У той час на цій посаді знаходилися в основному жінки, хоча робота ця була теж дуже небезпечна. Потрібно було освітлювати дорогу пожежникам, які йшли до вогнища пожежі, і забезпечувати їх зв'язком, оскільки у той час переносних рацій ще не було. Не було також засобів захисту дихання і можна собі лише уявити яка це була пекельна і небезпечна праця для жінки. Адже у Надії Миколаївни вже був маленький синочок.  

- Надія Миколаївна, Ви, працюючи прожектористом, йшли, можна сказати в саме пекло. Невже Вам не було страшно?  

- Страшно було завжди, але така була робота. І у той час якось не думалось про небезпеку. Були молоді, був душевний підйом та і люди були зовсім інші. Енергії і ентузіазму було через край. Ми були однією великою родиною, допомагали одне одному, підтримували і словом і ділом. Треба віддати належне нашому поколінню. Ми всі любили свою професію і віддавали їй все, що було в наших силах. Вміли працювати і відпочивати. Всі свята відзначали разом одним великим колективом. Співали пісні, танцювали, влаштовували спортивні змагання, брали участь в художній самодіяльності. Весело було. І життя для всіх було не марною тратою часу, а заповнене радістю і теплими дружніми посмішками.  

- А колеги-чоловіки Вас оберігали на пожежах?  

- Звичайно. Було декілька випадків, коли я могла загинути або отримати травми. Так один раз я трохи не провалилася в діру в перекритті, що прогоріло. І коли б не колега, який утримав мене і не дав впасти в цей провал, я б, напевно, з вами зараз не розмовляла. Був ще випадок, коли я на пожежі вивихнула ногу. Але після того, як хлопці вправили мені суглоб і перемотали його, я все одно пішла і продовжувала виконувати свою роботу.  

- Надія Миколаївна, розкажіть про випадок в 1967 році коли Ви самі гасили пожежу. І чому так вийшло, що ви удвох з водієм поїхали на той виклик?  

- Це було в серпні або вересні 1967 року. Була глибока ніч. Всі машини виїхали на пожежу по другому номеру складності. Я якраз стояла в цей час в гаражі на посту, як раптом відкриваються вхідні двері і вбігає парубок. Він проводжав дівчину і побачив, що недалеко від нашої частини палає будинок. Ось він і прибіг повідомити про біду. А нас в частині залишилося лише троє: водій Шкуратенко, диспетчер Маша Кисельова і я. Ми Маші кажемо: "Пиши путівку, ми поки поїдемо самі, а там може і наші наздоженуть". Так і зробили. Адже час визначався хвилинами. Під'їхали до будинку, а на ньому вже у всю горить дах. Я за ствол, і на горище полізла. Шкуратенко дав воду, а я де вогонь, туди і ллю. Дихати майже нічим було: на горищі все в диму. Молода була всього 36 років, повна енергії. Ні про що не думала, аби лише загасити вогонь. Коли закінчила, під'їхали і наші машини. І начальник УПО полковник Пухкало Олександр Дмитрович теж приїхав. Зазвичай він виїжджав на всі пожежі. Він перший піднявся до мене на горище, а за ним мій командир відділення зв'язку Чумаков з прожектором. Побачивши мене Пухкало А.Д. запитує здивовано: "Це ти, Надю?". Я намагаюся йому доповісти, стою вся мокра, а він обійняв мене і говорить: "Молодець! Не розгубилася."  

- Нам відомо, що Вас за цей героїчний вчинок нагородили і що Ви перша в Луганську жінка-пожежник, яка отримала таку винагороду. Розкажіть про цю винагороду, будь ласка.  

- Так, це правда. Був наказ про моє нагородження і, за традицією, на розводі, при зміні двох караулів заступник начальника частини Котелевський А.Є. урочисто вручив мені знак "Відмінний пожежник". Мені звичайно ж було дуже приємно. Хоча я не вважаю, що зробила щось надприродне і неможливе. Я упевнена, що кожен на моєму місці зробив би теж саме. Часто згадую своїх однополчан-товарищів по службі: Кужельний, Золотарьов, Громак, Кудєлін, Васильченко, Бардюгов, Літвиненко, Селезньов, Єрьоменко, Бобришев С., Веремеєнко, Чумаков, М.Кисельова, Тесленко і інших. Багато кого вже немає в живих. Вони теж були такі ж як і я. Молоді, енергійні, готові на подвиги і прекрасні вчинки. Я до цих пір сумую за своєю роботою, за своїм колективом. На пенсію я пішла в 62 роки, і тоді було таке відчуття, що неначе щось обірвалося в мені, щось пішло дуже дороге, чого вже не повернути. Дуже довго я звикала до життя пенсіонерки... Але життя йде і все одно віриш в щось світле і добре.  

- Надія Миколаївна, що б Ви хотіли сказати або побажати хлопцям, які зараз працюють в Пожежній охороні і які продовжують традиції старшого покоління?  

- Я хочу сказати хлопцям, аби вони ніколи не падали духом, завжди були стійкими і відважними. Адже професія пожежника до цього зобов'язує. Ваша робота потрібна людям. Потрібно любити свою професію, як любило її наше покоління. Ми дуже пишалися, що ми пожежники і дай Бог, щоб і ви коли-небудь, відповідаючи на питання "Ким ти працюєш?", гордо відповідали "Я - пожежник!"

Побажати хочу хлопцям щастя, здоров'я, витримки. Аби в їх сім'ях завжди було благополуччя і добро. Хай горить лише один вогонь - вогонь кохання у ваших серцях. Ви молоді і все у вас буде добре. Сухих рукавів вам, любі мої!

У гостях в Бедряги Н.М. були:

інспектор ВК СДПЧ-1 м.Луганська Сугейко Н.І.

та водій СДПЧ-1 Русанов С.

www.tushila1.narod.ru